Робочий Сторжук почав малювати будинок у сорок років. Дітей у нього не було, але була молода вимоглива дружина. Так, робочий Сторжук мав молоду привабливу, але надто вимогливу жінку. Був дуже добрим фармацевтом, але робочим. Здавалося в експозиції закладено міну, але штука в тому, же Сторжучка була доброю дружиною (тому називатимем її Сторжуківною). Та й життя складна річка. Але справа не в тім.
Ввечері він повертався з фабрики до тісної двокімнатної квартири, змивав з себе дух української фармацевтики, вечеряв. Телевізора Сторжук не визнавав, тому заварював каву, сідав до круглого незручного столу, вмикав радіо. На довгих хвилях шукав джаз. З’являлася дружина. З півхвилини оцінювала ситуацію, тихо але вимогливо проказувала кілька прохань. Виходила до іншої кімнати. Прохання носили злободенний характер і грандіозні масштаби, але такі, що можна зігнорувати. Сторжук ігнорував їх роками, але вони накопичувались, і їм ставало важко триматися в голові. Тоді почав малювати дім…

Морозного зимового надвечір’я Богдан повертається навпрошки, через став, зі сауни. Небо червоне, під ногами хрустить іскристий сніжок на кризі, повітря свіже, аж хочеться вбирати його повні груди. На серці легко-легко і тягне не зачинитися в кімнаті тісної квартири, а шукати пригод. Богдану двадцять. А куди тягне найбільше в такому віці місцевого хлопця… в гуртожитки.
На той час ніякої дівчини у нього не було, лише «симпатії» та «інтереси», що легко змінювались в залежності від сердечних імпульсів. Гуртожитська знайома, яку зібрався провідати: низькоросла, несимпатична молода особа, що мала фізичні вади. Та хлопця це мало обходило, – гормони не перебирають.
Через багато років заплющить очі та згадає ту кімнату на дев’ятому поверсі куди занесло того зимового вечора: три ліжка, на стінах – вирізки з молодіжних журналів, а також модне зображення журавля, що ковтає жабу, яка, в свою чергу, тримає його за горло – підписано російською: «Ніколи не здавайся!!!»…

Ірина мама показувала Романові дитячі фотографії доні. А тій, як це часом трапляється, було ніяково перед своїм хлопцем.
– Ось вона в садочку, ось – у візочку, оце – на дитячому майданчику, ото – на морі… голенька.
– Мамо! Рома сам бачить, що голенька, – нервувала.
– … у мене на роботі, на нашій старій квартирі…
Така екзекуція тривала з півгодини, протягом яких разів п’ять дівчина шарілась, але чомусь вперто продовжувала супроводжувати Романа у подорожі її дитинством, яке сховалося у товстезних старих альбомах з гуцулами на обкладинках. Не можна його залишити на одинці з Мінотавром.
Не любила запаху старого картону, альбомів старих, котрим пасують, лише чорно-білі кольори, свої фотки старі, як і дитинство, – не любила.
Часом знервованість Іри зачіпала маму Олену:
– Ну й не дивись! Це – мої фотографії, моя пам’ять.
Так, це була пам’ять мами Олени, де так мало її, і по-вінця Іри.
Час від часу до них приєднувався тато Олег. Зазирав через плечі, чомусь посміхався, похитував головою, відходив. І тоді Роман розумів хто за кадром, хто ґарант. Мама – пам’ять тата, і навпаки. Чи справедливо, що людині хтось карбує сокровенне?

Далі – слухайте!

Тебе обібрали циганки. Ті, що сидять за пластиковими столиками і фіолетовими гембами обсмоктують варену кукурудзу, і ті, в чиїх руках пакет морквяного соку виглядає, наче погана японська відеокасета, і врешті, саме ті, над якими літають ранньоосінні розлючені оси.
О, так! Тебе ошукали, як малу дитину, Велику Маму Марію, біля ринку “Добробут”, так вишукано і класично, що простуєш блаженнощаслава крізь Золотий вересень.
Згадуєш як вчора приходили онуки і задля жарту обклеєли стелю сухим кленовим листям. По тому довго лежиш, слухаєш як б’ється стискається пристаркувате хворе серце, слухаєш безсоння, гаряче дихання неповносправного чоловіка Йосипа слухаєш. Не годна навіть простягнути руку і вимкнути нічник. Так і засинаєш, при світлі.
Згадуєш і йдеш.

Далі – слухайте!

Підставляєш, сивим і сизим крилам лице, як сонцю. Голуби – деміурги вітрів у парках і затишних скверах. Сьогодні Ти, дівчино, свідок цього зачаття, цього спонтанного священнодійства. Годуєш їх мадярським лущеним насінням з пакетика. Подумки купаєшся у великій благості – годувати батьків вітру. Ти причетна до великої таємниці.
Наступного дня безпричинно прокидаєшся дуже рано. Одразу стаєш з ліжка і неприслухаючись (так цікавіше) починаєш гуляти квартирою, наче сподіваєшся (не сподіваєшся) когось зустріти. Добре було б не потрапити у засідку…Всюди порожньо. Батально дивишся у вікно. На вулиці вітряно і сіро. Стає незатишно. Оглядаєш кімнату і водночас згадуєш, що у храмах починаються служби Божі. На передній план продирається цокіт годинника. Він завжди там… на передньому плані. Сумно зітхаєш. Не подобається. Перезітхаєш на дещо впевненіше. Трохи краще, але всеж – не те. І це не те переслідує тебе цілий день. Там – не те, і он там…і усюди… Зрештою, це втомлює. А де ж те? … Завжди завжди воно було на свому місці…у горі і радості…було. А тепер?

Далі слухайте!

Були собі чоловік та жінка. Чоловік ходив на полювання, жінка – поралася вдома, або на городі. Кожного ранку, як тільки вони прокидалися, дружина докладно і охоче розпитувала чоловіка про його сни, а потім розповідала свої. Так спливали за днями дні… Одного разу, знайшов чоловік у найтемнішому кутку хати, далеко під ліжком, великий оберемок рибацьких сітей. А треба сказати, що а ні моря, а ні ріки чи озера поруч не було, лише за хатою стояла невідомо ким і коли викопана глибока криниця. Здивувався чоловік, але жінку питати не став, вирішив сам здогадатись, так цікавіше. В задумі сів на свого єдиного товариша – рябого віслюка і поїхав стріляти перепелів. Їде і думє: «І пере, і готує, і грядки доглядає (лише до скотини не потикається), але щоб сіті плести…». Настріляв птиці, приїхав до дому, повечеряв, та й ліг спати. А прокинувся з думками про сіті. Ото поснідав, та й каже дружині:
– А поїду я, Калино, в село на базар, щось рибки мені заманулося.
А сам пильно на жінку дивиться, чи не промайне на її обличчі здогад. Та де там…

А далі – слухайте!