“Бейсбольна канта”
Дивлюсь бейсбол, сиджу на сонці, їм попкорн,
читаю Езру Паунда,
і бажаю, щоб Хуан Марішел пробив наскрізь
англосаксонську традицію в першій Канті
і розгромив варварських завойовників – із Лос-Анджелеса.
Коли Гіганти Сан-Франциска виходять на поле
і всі підіймаються при звуках Національного гимну,
з якимось ірландським тенором, чий голос пропущено крізь гучномовці,
із усіма гравцями завмерлими на своїх місцях
і білими суддями мов ірландськими копами вбраними у чорні костюми із їх маленькими
чорними кашкетами притиснутими до сердець,
Стоять усі рівно й непорушно, як на похороні якогось улесника-бармена,
і всі дивляться на схід,
ніби сподіваються Велику Білу Надію чи Отців-засовників побачити
на обрії.
Але натомість бачать Віллі Мейса,
який відкриває іннінґ,
і гамір росте, коли той відбиває м’яч у сонце і здіймається,
як бігун із Теб.
М’яч загублено в сонці й молодиці ридають за ним,
а він біжить все далі крізь англосаксонську епопею.
І Тіто Фуентез виходить, як тореадор
у тісних штанах, у маленьких гострих черевиках.
І райт-філд трибуни скаженіють мексиканцями, чорними
і бруклінськими пиволюбами, –
«Милий Тіто! Милий Тіто! Покажи йому, милий Тіто!»
І милий Тіто приймає відкриту позицію
і розриває м’яча,
і пролітає над базами,
немов тікає від «Юнайтед-фрут-компані».
Немов долар ґринґо знецінює фунт.
І милий Тіто відбиває, ніби бореться проти лихварства,
не кажучи вже про фашизм і антисемітизм.
І Хуан Марішел виходить,
і трибуни з мексиканцями знову казяться,
коли Хуан вибиває м’яч із поля зору,
і оббігає першу й далі біжить,
і оббігає другу й третю,
і далі біжить і падає на землю
під ревіння простолюдинів.
Аж якийсь бовдур натискає кнопку за лаштунками,
і запис Національного гимну знову лунає,
щоб заспокоїти натовп.
Але це вже нікого не спиняє,
йде революція довкола зайнятих білих баз,
у цій останній величній англосаксонській епопеї,
на цій терріторіо лібре Бейсболу.
-Лоренс Ферлінґетті
Докладніше:
Podcast: | (Duration: 1:09:54 — 160.0MB)